|
БІЛІ ПРИВИДИ Білі привиди заходили до вестибюля, гупотіли незграбними ногами, ляскали долонями, і молочні хітони осипалися з них на підлогу. - Оце так зима! - вигукували одні, бо фантазії на більше в них не вистачало. - Привіт від Прадіда Мороза! - намагалися жартувати інші, кидаючи вологі пальта через бильце гардероба. Ліна автоматично посміхалася їм, бо треба ж бути ввічливою. "До чого всі вони нудні і невиразні", - прялася думка. Нудні і невиразні піднімалися в танцзал і приймалися монотонно шліфувати паркет, залицятися до таких самих нудних і невиразних дівчат або збивалися табунцями і страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого. Ні-ні, Ліна не зневажає їх, просто їй страшенно жаль оцих бундючних гиндиків, що з дня на день тринькають свій час та енергію на танцюльках. Так, саме на танцюльках, бо вона не сміє кощунствувати і називати танцями оце шаркотіння.
...
Читати далі »
|
|
ПОСМІШКИ НІКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість. Якась безпричинна і вже зовсім нестатечна радість. Я сів на лавку в скверику і усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я. На її безпроглядно темних бровах втомлено присіли невидимі клаптики вологи, і від того брови стали трішечки сивуватими і неймовірно красивими. - Чому ви посміхаєтесь? Вона здивовано глянула на мене і відповіла - Хіба я знаю?
...
Читати далі »
|
|
ВИНО З ТРОЯНД Новели та гуморески ВИНО З ТРОЯНД На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п'ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других - неприхована хіть, а треті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її воріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слухала і мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не гордувала і ніколи не ганила, а тільки прохала прощаючись. - Не ходи до мене більше. Добре? І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопців оп'яніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих і гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою.
...
Читати далі »
|
|
Автор: Симоненко Василь
Андрійович
Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий
та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони
довго сичали у вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську мову
переляканий учитель з сусіднього села. — Він каже, що під вашим хутором вчора
застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного.
А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім’ях є партизани. Якщо ж ви не
видасте партизанських родичів, то будете знищені всі. Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли
під божевільно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з
чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого
зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім
знову з есесівського рота поповзли гадюки. ... Читати далі » |