23:31 В.Симоненко новели і гуморески | |
БІЛІ ПРИВИДИ Білі привиди заходили до вестибюля, гупотіли незграбними ногами, ляскали долонями, і молочні хітони осипалися з них на підлогу. - Оце так зима! - вигукували одні, бо фантазії на більше в них не вистачало. - Привіт від Прадіда Мороза! - намагалися жартувати інші, кидаючи вологі пальта через бильце гардероба. Ліна автоматично посміхалася їм, бо треба ж бути ввічливою. "До чого всі вони нудні і невиразні", - прялася думка. Нудні і невиразні піднімалися в танцзал і приймалися монотонно шліфувати паркет, залицятися до таких самих нудних і невиразних дівчат або збивалися табунцями і страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого. Ні-ні, Ліна не зневажає їх, просто їй страшенно жаль оцих бундючних гиндиків, що з дня на день тринькають свій час та енергію на танцюльках. Так, саме на танцюльках, бо вона не сміє кощунствувати і називати танцями оце шаркотіння. - Про що задумались, міледі? - рве Лінине прядиво занадто вкрадливий голос. Ага, це той самий, що вчора і позавчора намагався полонити її дотепами й мімікою, взятими напрокат з індійських фільмів. - Ви знову забули цигарки? - обминає очима його цукеркову посмішку. - Ви вліпили прямо в десятку, мем. - Номер? - збагачена його інформацією, Ліна добуває з правої кишені дешевого імпортного півпальта замусолену пачку "Казбеку". Немає сумніву, що цей галантний джентльмен смалить звичайнісінькі гільзи, котрі щовечора набиває якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою він стукає мундштуком цигарки об коробку! Як велично чиркає сірником! - Може, ви підніметеся зі мною на один танець? - Ні, я не опущуся до цього. - О, ангел показує зуби! Але все-таки? - Слухайте, - каже вона роздратовано, - це гардероб, а не колекціонерня компліментів з позаторішніх фільмів. - Громадяни, будьте взаємно ввічливі, - метає лозунг чемний кавалер. - Відвідувачі, не заважайте працівникам виконувати свої службові обов'язки, - ультрачемно посміхається Ліна. - Може, леді назвуть своє ім'я? - Макбет. - Я чекатиму вас біля виходу. - Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товаристві однієї з балерин. - Ліна показує пальчиком угору. - Ты меня не любишь, не жалеешь... - Гурток художнього читання працює у вівторок і п'ятницю після третьої, - дає йому безплатну довідку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс, і тоненька цівочка людей потягнулася за одягом. Ліна ненавидить свою "професію", але їй страшенно подобається одягати і роздягати людей. Щось є в цьому магічне й незрозуміле, і коли вона нарешті підшукає собі справжню роботу, їй ще довго ввижатимуться букети людських облич, сміятимуться, сумуватимуть і проситимуть очі. Кінець кінцем сюди, крім професійних шаркунів, знічев'я забивається і чимало гарних хлопців та дівчат. Куди не зажене нудьга! Може, і їй колись доведеться марнувати свої вечори в отакому танцзалі, і помирати від нудотних та порожніх розмов, і вислухувати комісовані компліменти, і танцювати, "як поведе партнер"... Хух!.. Нарешті останнє пальто, останнє "до побачення". Можна й додому, але в тьоті Паші сьогодні жах скільки роботи - нанесли снігу, багна, накидали недокурків біля урн. Ліна пурхає по вестибюлю, а тьотя Паша бурчить і проганяє її додому. - Може, тебе хтось ще й чекає... - Хто чекає, той дочекається. - Ліна торохтить совком, шастає віником і обстрілює тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоряє їй за нерозсудливість. - Колись і кортітиме, щоб залицялися, та ніхто не захоче... Дівування, воно стече, як вода навесні... Ліна похапцем одягається і водночас переконує тьотю Пашу, що вона зроду-віку і не подумає виходити заміж, бо тепер тільки й чути, що про розлучення, а путніх хлопців дуже мало. - Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш, мов коза в рогозі... Біля виходу її справді чекає білий привид. Він іде поруч, і від його розв'язної галантності не лишилося й сліду. Мимрить щось про погоду і неоковирно жартує. Лінине роздратування дрімає в найтихішому закапелку душі. - Мені подобається, що ти не ламаєшся і не кривляєшся, - каже білий привид. - То чого ж сам граєшся в денді? - А так... - І мене чекав "а так"? - Трішечки "а так", а трішечки не "а так". - - Мені не треба твоїх трішечок! - А мені треба! - Слухай, ти негідник чи ні? - ставить вона питання руба. - Може, й негідник, але не дуже, - зітхає хлопець, і вони замовкають, і йдуть поруч, і думають про своє. - Можливо, я дурень, - раптом каже Недуженегідник. - Дійсно, це ймовірно, - погоджується Ліна. - А ти розумна? - Хтозна. Мама каже, що я злюка. - Твоя мама - великий чоловік! І вони йдуть, а місто спить, а сніг валить і валить, і ліхтарі від снігу такі чудні й казкові, що Ліні здається, ніби вона ступила на іншу планету. І скільки загадок і несподіванок чекають її в цьому дивному, незнайомому, білому, рідному місті! Він так і не посмів узяти її під руку і попрощався біля під'їзду, не прохаючи, як інші, постояти з ним "хоч хвилинку". Ліна впала на біле як сніг простирадло і зітхнула тривожно й легко. У сні в неї з очей росли фіолетові квіти. БЕНКЕТ НА ТОКУ Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам: - Що в тих інститутах, їдрі його навиворіт, тільки думають? Понавчають усяких дівок, а тоді маєш з ними рахубу. Ні побалакать, ні виматюкатися. Кучерявий секретар сільської Ради Трохим Канівець, якого в жнива одірвали від паперів, повчально замітив: - Положим, без матірщини прожить можна. Оно жінки ж не матюкаються... - Так то ж баби, - скорчив порепані губи Омелько. - А в нашому чоловічому ділі без цього важко. Прийдеш рано до тракторів, зразу ж тебе обступають з усіх боків - того дай, цього дай, отого дістань. А де візьмеш? З носа ж не висякаєш... Пошлеш їх усіх к такій матері, і якось мов легше стане. А хлопці дадуть тобі здачі, то й самі підбадьоряться. - Він пихнув цигаркою, вивалив густу хмару диму. - В нашому ділі без цього ніззя. Парубки дружно загиготіли, Данило аж навприсядки зайшовся, Омелько обминав оте капосне "ніззя", мов турок сало. І якщо воно таки випурхувало з його рота, всі знали, що бригадир тракторної бригади чимось дуже клопочеться. "Ніззя" - то його вуличне прізвисько, і Омелько вже не одну пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося чимало любителів заправитися надурняк. - Чого іржете? - вилаявся Омелько. - Однак тепер самогону не сискать. А балакав я оте до чого? Прийшла сьогодні до мене агрономша та й каже: "Ви думаєте що-небудь, коли трактори на оранку пускаєте?" - "А що?" - питаю. "А те, - вона мені, - що ондечки ваш Федько посеред борозни "рятуйте" кричить. Трактор зупинився". - "Е-е, баришня, - пояснюю їй, - тут не думки потрібні, а запчасті". - "Ти диви, - прикидається янголом, - а я думала, що до трактора, крім запчастин, ще й голова не зашкодить". Ну мене й заїло. "Багато таких премудрих тут вештається, - одказую агрономші, - та тільки за весь їх розум копійку нову жаль дати". Ну, а потім зірвався язик з цепу, і я, значить, закрутив їй кілька обичайок. Вона попервах рака спекла, а потім оговталася і каже: "Матюкаться можна й ворону навчити. А трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вміти. То везіть Федькові пальне. Механізатори мені!" Я ледве не провалився від сорому, а вона сміється очима і промовляє: "Як будете матюкатись, то поскаржусь, що поле засмічуєте. Від матюків же бур'ян росте". - Ну це вже вона заливає! - вигукнув Трохим. - Я теж казав їй таке, - провадив своє Омелько. - А вона гомонить, що про це і в книжці написано. - А може, й правда, - озвався лінивий на слова здоровань Данило. - Мені батько теж казали, що земля любить усе чисте - і зерно, і слово, і совість. - То може, до неї треба й руки печатним милом мити? - пирснув Трохим. - Для чого? - щиро здивувався Данило. - Хіба то брудні руки, якщо в них земля в'їлася? - Руки треба мити до їжі. Гігієнічно. - Трохим вставив учене слово. - А бідова ж дівка і на язик клепана, - захоплювався Омелько. - Щоб скинуть оце років п'ятнадцять, оддав би жінку сусідові і до агрономші підсипався б. Але ніззя, - зітхнув чоловік, і знову звалився на нього мішок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир любив свою Олену шалено й несамовито. Колись посмів її вдарити, вона забрала руденьких близнят й майнула до матері. Він благав її повернутися, став навколішки, але марно. Тоді Омелько ліг під ворітьми й сказав, що не встане і ріски в рот не візьме, доки Олена не простить йому. - А не простиш, то вмру. Тільки перед смертю собі кулака відрубаю. Він лежав колодою біля воріт два дні і дві ночі, - добре, що літо було, - а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тоді Олена й забрала його в хату. - Ой, скажу тітці, - давився реготом Трохим, - доведеться вам язика рубати. - Ну, вона не така дурна, як ти, і понімає, де в жарт, а де до діла, - насупився бригадир. - А на твоєму місці я не ловив би гав. Таку дівку, як агрономша, не зустрінеш, хоч три дні пішки шмаляй. - Що це ви, дядьку, мене тут висватуєте? - сполохав тиху балачку грудний дівочий голос. - Ще подумають, ніби я вас найняла. - Вона стояла перед хлопцями і грала карими очима. Губи ясніли посмішкою, а ніс задиркувато стирчав угору. - Та це я не про тебе, - огризнувся Омелько. - Яка з тебе краля, коли ти підстрижена? Примхливість відразу як вітром здуло, і на її рожевому обличчі вже малювався інший клопіт: - Чи йтиме ще машина в село? - Та ждемо ж оце. Тут хіба на одну ходку лишилося, - сказав Данило. Всі почули себе ніяково і мовчали. Сонце з-за обрію прощально махало червоною косинкою, і дівчина впивалася тим прощанням. Вона втомлено присіла на ручній каламашці та й засумувала під перехресним вогнем парубочих зіниць. - А в якій же книжці написано, що від матюків бур'яни ростуть? - порушив мовчанку Данило. Дівчина повела бровою на Омелька. "Ич, старий брехун, а казав - не про мене теленькав", - торжествував її погляд. - Забула, як зветься. Дуже давно читала. - Вона знову була весела і жвава, і ніхто не повірив би, що дівчина взагалі сумувала колись. - А чого ви, хлопці, такі похнюплені? Не обідали, може? Так у мене цілий вузлик ласощів усяких. - Вона спурхнула з свого сідала, блискавично послала газету і припрошувала. - Хто не боїться, що причарую, їжте! Тільки щоб потім називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре? Вони відщипували від окрайця дрібні шматочки, кидали їх у роти і дякували їй очима не за їжу, а за щирість. У небі вже проростали перші зорі, а в душах крізь кірку настороженості проштрикувалися перші пагони довір'я. І капосні цвіркуни підгледіли те проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вірили їм і спросоння виплигували на тік, щоб на власні очі пересвідчитися в тому. Коли довгождана машина намацала своїми довгими віями каламутний тік, бенкет каламашки вже закінчився, і Омелько Гужко подавав на десерт щось дуже легке й приємне, бо всі наввипередки пред'являли йому паспорти щирості - посмішки. НАЇВНЕ ДІВЧИСЬКО
Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром - підставляла йому рум'яні щоки або раптом обкручувалася на одній нозі, і він грайливо окреслював її непорочний стан. Дівчина відчувала, що на ній схрещуються цікаві погляди, і їй це явно подобалося. Може, вчора, а може, тільки но ранком вона відкрила в собі жінку і трепетно переживала це відкриття. Вона ніби вдруге народжувалася на світ. На сіруватих великих очах раптом заіскрилася блискуча вогка поволока, конопляні пасма волосся чомусь поніжнішали і прищулилися до лобика, а тіло стало таким легким і слухняним що вона й сама дивувалася, як це вітер не вхопить її на свої легкі лапаті крила і не понесе кудись далеко-далеко. Дівчина була об тій порі, коли кожного манить щось загадкове, незбагненне і таємниче. Вона ще не знала, що та загадковість і таємниця - поруч, що то звичайна потреба юності кохати і бути коханою. Вона тільки знала, що прагне чогось дуже гарного і ще не звіданого, чогось такого, без чого й жити не варто. Дівчина йшла на роботу. Цілий вечір і ранок маги начиняла її інструкціями і годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумілої бентеги свого єства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона й до школи йшла вперше, а потім це стільки разів повторювалося, що аж обридло. - Тато насилу підшукав тобі місце, - наставляла мати. - Тримайся його. Робота чиста і люди там гарні. Подумаєш, люди там хороші! Ніби в іншому місці немає ще кращих. Ось вона стоїть в автобусі, і всі на неї дивляться такими добрими очима. Хіба в поганих людей бувають добрі очі? І взагалі хіба погана людина стане дивитися на гарну? Вона випурхує з автобуса і, заграючи з білим сніговієм, біжить до заводоуправління. - Де тут завком? - довірливо запитує у вахтера. - Це, дочко, на третьому поверсі праворуч, - каже він їй цілком серйозно, як і личить вахтерові говорити з дорослою людиною. - Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, - на повному серйозі доповідає вона вже підтоптаному чолов'язі з темними очима і галявиною серед чорної чуприни. - Ага. Дуже приємно, - відповідає той і міряє її лінивим поглядом. - Я голова завкому Крекотень. Для відвідувачів товариш Крекотень, для вас - Микола Панасович. Він запалює цигарку і не дуже доречно запитує. - Де вчилися друкувати? - У мами. Вона друкарка. - Сідайте за машинку. Він диктує їй метрів сорок бездумності з протоколу чи газети, а потім безбарвним голосом підбадьорює. Добре. Молодець. Зрідка це нам ставатиме в нагоді А тепер підшийте газети, бо тут справжній кавардак. - І простує до свого кабінету. Оксана мугиче пісеньку про сніг і вітер, газети тріпотять в її руках сірими крилами і слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом огинає стола з підшивками і заходить до кабінету. - Миколо Панасовичу, газети підшиті. - От і добре. Якусь хвилину чути лише його важке дихання. - Якщо будуть відвідувачі, кажіть, що прийматиму з другої години. Зараз зайнятий. - Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосі його лінь і втома. - А що мені робити? - вихоплюється в неї. - Не спіши поперед батька в пекло, - несподівано переходить на "ти". - Будеш потрібна - скажу. Знічев'я вона гортає підшивки газет, друкує листа знайомій у село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола Панасович: - Надрукуй список заочників. - Зніми копію з цього листа. Два примірники. Стікає день. Проповзає тиждень. На незриму вісь часу намотуються одноманітність і нудота. Шурхотять папери, і стукає серце. - Коли вже я почну щось робити? - питає вона одного разу. - Ти прекрасно справляєшся з обов'язками. - А хіба в мене так і не буде справжнього діла? - Справжнього діла? - Микола Панасович навіть осміхається. - Наївне ти дівчисько. Кожне діло справжнє. Так нас учать. Вона починає щось палко доводити, а він поблажливо і докірливо хитає головою. Йому смішно чути її докази. Він - син свого часу. Колись якось висунувся, його підняли і посадили в це крісло. І він сидить. І сидітиме без жодних нарікань, доки не пересадять в інше. Як це завжди буває з людьми низької культури і убогої душі, совість його не турбує. Він навіть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокійних, і вважає себе незамінимим. Порожнечу справді нелегко замінити чимось. - Знаєте, Миколо Панасовичу, - несподівано для самої себе каже Оксана, - завтра я не прийду на роботу... Вона не чує, що він бубонить їй услід. Вона вже біжить по східцях, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмірно дороге і ніжне, відвойоване в байдужості. Оксані знов хочеться, щоб на неї дивилися. І справді, в автобусі вона ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Він зводиться з місця і пропонує: - Сідайте, будь ласка. - Я зараз сходжу, - прямує дівчина до виходу, - почуваючи на собі його незвичайний погляд. Перед тим, як зійти, вона озирається, раптом показує парубійкові кінчик язика і виплигує на асфальт. Вітер підхоплює Оксану на свої білі крила, вона кокетує з ним і зовсім не думає про те, що мама страждатиме від її нерозважного вчинку. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |