23:28 В.Симоненко гуморески і новели | |
| ПОСМІШКИ НІКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість. Якась безпричинна і вже зовсім нестатечна радість. Я сів на лавку в скверику і усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я. На її безпроглядно темних бровах втомлено присіли невидимі клаптики вологи, і від того брови стали трішечки сивуватими і неймовірно красивими. - Чому ви посміхаєтесь? Вона здивовано глянула на мене і відповіла - Хіба я знаю? Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише до неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості. А потім на нашій лавці сів сивий-сивий чоловік і теж заходився дарувати всім і всьому свою вечірню посмішку. Він не заважав нам, а ми не заважали йому - простору для посмішок вистачало. - Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнув ся йому й мовив: - Це ви, мабуть, не про нас кажете... - Ні, я про вас! - Перехожий аж тупнув ногою. - Даруйте, але ми нічого не робимо. - Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя? - У нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - У нас є тільки радість. - І до того ж у кожного своя, - докинув я. - Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою на водите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий. - Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч не сподівався ні якої відповіді. Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й насправді утнув щось ду же гарне. - Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дошульпувався він. - Хіба для вас мало закутків? - Чого це посмішки треба шукати по закутках? - Бо треба поводитись пристойно. - Ви, певне, думаєте, що ми закохані? - раптом запитала дівчина. - У всякому разі, якісь там фіглі-міглі між вами Є, і не треба ними муляти очі порядним людям. - Та ми навіть незнайомі! - засміялася дівчина. Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом. - Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста? Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловік. - Якого дідька ви прилипли до цих молодят? Нехай собі посміхаються, це ображає тільки бегемотів. - Через таких потуральників, як ви, і молодь у нас розбещена, - з жовчю напереваги ринув захисник цнотливості на сивочолого. - Та йдіть геть, бо покличу міліціонера, - втомлено відповів той. - Зануда. - Це вас треба в міліцію! Безсоромники! - зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, і за хвилю його постать, сповнена обуренням і прописними істинами, зникла за остріхом кущів. А ми знову сиділи і посміхалися. І небо реготало так, що аж видно було його червоні ясна. СІРИЙ ПАКЕТ Коли поїзд смикнув вагони і Слава скочив на підніжку, ми збилися докупи і скандували щосили. - Славі - слава! Славі - слава! Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось кричав, але ми не чули і не хотіли чути, - тоді він висолопив язика і скорчив таку гримасу, що йому могла б позаздрити мавпа. Таким він і пішов з мого життя, а якщо повернеться, - то, я певна, таким самим. У мене в сумочці лежав сірий пакет. Цю коштовність Слава вручив мені вже на пероні і попрохав: - Прочитаєш, коли поїзд удаль загуркоче... Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього набралася стільки лиха і неприємностей, що повинна б ненавидіти його, як кажуть, усіма фібрами душі. Передусім він недолюблював мою маму, а вона платила йому тією ж монетою так щедро, що навіть при ньому казала мені: - Коли вже ти віднадиш оце опудало?.. Слава реготав і дражнився: - Ображаючи мене, тьоха Зінет, ви ображаєте майбутнє. Ми - ваша зміна. Коли ви гратимете в шахи з Магометом або Ісавом, я ще швендятиму по землі і вноситиму посильний вклад у розвиток цивілізації... - Боже мій, цей дикун базікає про цивілізацію! - драматично вигукувала мама. У мене на столику стоїть Славине фото, яке я сама в нього попросила. Мама ненавидить цей відбиток, бо Слава на ньому ніби живий. Лукавим поглядом спідлоба оглядає він наше житло, і здається, що з його великих губ ось-ось зірветься насмішка. Невеличку бородавку біля носа я перетворила на симпатичну коричневу мушку, і від цього Слава став ще чуднішим. ...Ми поверталися з вокзалу, потім довго ще в нашій квартирі харчала радіола і дзвеніли чарки, але все було не так, як раніше. А може, це тільки мені було не так, а всім іншим - так. Може, інші попрощалися з Славою навіки ще на вокзалі. Може, інших він не образив так, як мене, отією мавпячою гримасою. Я чекала, що він хоч попрощається зі мною по-людськи. Кривляка! Коли всі нарешті розповзлися по домівках, я, стомлена, сіла на канапу і роздерла пакет. Роздерла зубами, бо ніколи було шукати ножиці. Роздерла і дістала з пакета... конверт! Звичайнісінький поштовий конверт з маркою в чотири копійки. Мені хотілося побити вчителя, котрий навчив Славу так красиво, ка-лі-гра-фіч-но писати. На конверті були слова: "Розкривати лише в тому разі, якщо кохаєш". Жахливим каліграфічним почерком написав Слава цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Філолог! Спочатку я кинула конверт на підлогу і люто топтала його ногами. Я мстила тому кривляці за чотири довгих роки, що він забрав у мене. Забрав свавільно, віроломно і кат його знає для чого. Чотири порожні, нікчемні роки! Тисячу чотириста шістдесят один день морочив мені голову, щоб піднести в дар оцей жалюгідний конверт вартістю в п'ять копійок! Потім я вхопила конверт і розірвала його. Ні, звичайно, не на шматочки, я просто дістала з нього мікроскопічно малий аркушик паперу і прочитала: "Ще цілий рік ти колекціонуватимеш у залікову книжку дорогоцінні автографи екзаменаторів. Я чекатиму тебе цілий рік (Нахаба! Я чекала чотири роки! Одну тисячу чотириста шістдесят один день), хоч не знаю, чи зважишся ти кинути Київ задля якогось пришелепкуватого баламута. Але я чекатиму. Я кохаю тебе до божевілля. Слава". І все. Більше ні слова. Навіть клякси не знайшла я на цьому холодному клаптикові паперу. Він таки справді божевільний. Завтра ж куплю гамівну сорочку і відправлю йому терміновою посилкою. Нехай носить на здоров'я! Невже зараз він уклався на свою плацкарту і спить?.. ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОЄДИНОК В Опанаса Шворня завжди збиралася літературна публіка. Невизнані генії всідалися за круглим столом і починали дискусії. Ці словесні поєдинки були такі гарячі, що за якихось півгодини кімната наповнювалася димом. А диму ж без вогню не буває. Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати світ новими великими думками, , Шворень схопився з свого (точніше, позиченого в сусідки) стільця і закалатав: - Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс. - Як? - підвів голову гуморист. - Гм, - чиркнув сірником послідовник Ремарка. - Що? - перепитав сатирик. - Коли? - недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину виявити своє обдарування. - Валяй, - підвів підсумок реаліст. - Ну, то слухайте. - Шворень хотів стати на стілець, але сусідка з дверей показала йому електричну праску, і Опанас змушений був продовжувати з підлоги. - Вчора я підслухав прощання двох закоханих. Як ви думаєте, що говорила дівчина юнакові? Певен - не вгадаєте: вона просила, майже благала, щоб він не їхав автобусом, а йшов пішки. Так от: нехай кожен логічно обгрунтує це її прохання. Хто буде найближче до істини, той переможе. - А хто буде арбітром? - не втримався від запитання реаліст. - Я дівчину приведу, - роз'яснив Шворень. - Хто перший? Усі замовкли. За хвилину поет підвівся з місця і закотив очі під лоба. Він належав до новітньої школи, яка, - на заздрість тим, що відмовилися від розділових знаків, - творила красу, користуючись лише останніми. Риска, дужка, знак окличний, Знак питання симпатичний, Три тире, чотири коми - От вже й істина відома. - Геніально! - вигукнув Шворень і так заплескав у долоні, що на смерть перелякав рудого кота, який дрімав посеред столу і був його єдиною прикрасою. Після цього взяв слово послідовник Ремарка: - Вона знала, що в той вечір він випив багато вина і пива. Отже, йому на кожній зупинці доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче що в нього слабкий сечовий міхур. Сатирик теж не примусив себе довго чекати: - Він не мав постійної прописки і до того ж був п'яний. Дівчина боялася, що в автобусі його затримає міліція. Вона, по-моєму, спекулянтка. Реаліст, почухавши тім'я трохи більше, ніж слід було, випалив одним духом: - Вона ревнувала його до кондукторші. Не встиг він знову піднести руку до тім'я, як затараторив гуморист: - Вона працювала з ним в одній установі. Була дуже скупа. Вона боялася, що юнак потрапить під автобус. В такому разі з усіх працівників збирали б по карбованцю на вінок, а дівчина не бажала розлучатися з карбованцем. Цей феноменальний дотеп так розсмішив Шворня, що на нього напала гикавка. Нарешті, зібравши всі сили, щоб подолати регіт, Опанас звернувся до сусідки: - А тепер. Пашо, скажи, хто з них був найближче до і-і-і-стини? - Найближче до стіни сидить оте опудало, - сказала Паша на замріяного поета. - Але я не розумію, для чого таке дурне запитання? - Я питаю, хто з них найближче був до правди? - Та всі плели чортзна-що! А я просила хлопця, щоб він не їхав автобусом, бо хотіла, щоб стояв він зі мною до світанку. А останній автобус відходить дуже рано - всього о першій годині ночі. Дійшло? - відповіла Паша і, показавши язика невизнаним геніям, вибігла геть. НЕЙМОВІРНЕ ІНТЕРВ'Ю Ранком Шворня розбудив телефонний дзвінок. Опанас узяв трубку. - Слухаю. - Шворень? Це з редакції "Поетичний дріб'язок". Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустріньте його у всеозброєнні. Опанас кинув трубку і зарядив пугача. Скоро в кімнату ввалився незграбний і заяложений юнак. Його руда морда була обдерта і вкрита вуграми. Дивився спідлоба полохливо, але нахабно. - Добрий ранок! Ягоди поспіли. Не ждали? А я от - ніжним тілом у віконце вліз і став. - Хто ти? - дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцільного виродка. - Я репортер. Я гібрид поезії та прози і газети незаконний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збірці "Лакований бруд". Спробуйте зрозуміть. - Ви з "Поетичного дріб'язку"? - нарешті вибрав паузу, Шворень. - Я скроплюю там поетичну палітру. Питання перше: де, коли, яким чином ви народилися? Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав: - Мене мати не родила, я родився сам. Мій талант - це мускули машинні, голова - лабораторний лабіринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в жовтім молочаї - відсидів за ділом я в калині. Да, бувало. Ех, летить жирафа понад житом. До речі, де пройшло ваше дитинство? - Я народи... - Ага. Я й забув. Біля хати я серцем порожнім напуваю голодних гусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну, от. Талант - це... Стривайте, я відхилився. Отже, де ви навчалися? Балакучий виродок навіть не збирався замовкнути. - Я знаю, що прийде мій час і на мою сорочку тріпотливу ручища покладе. Шо? Мене дивує ваша нескромність. Ви не смієте перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я взнав тебе по голосу і звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собі заздрю. А ви знаєте: сіно пахне космосом і бронзою, що мені на пам'ятник кують. До вас не дійде. У Шворня трусилися руки, він гарячкове виробляв план дій. - Над чим ви зараз працюєте? - захлинався "терорист". - Я очима чую, вухами я бачу, на моїй долоні всесвіт спочиває. Він підійшов до дзеркала, глянув у нього і здивовано запитав: - Це що за злодій? Вбивця? Грабіжник? - Геній, - просичав, Шворень. - Справді? А я гадав, що тільки я... - Дайте йому руку, - порадив, Шворень. "Терорист" повернувся до дзеркала і простягнув руку... Шворень стукнув його карафкою по тім'ї і жбурнув гостя за двері. Хвилину було тихо. Потім під міцними ударами двері затріщали і в свіжі щілини ввірвався життєстверджуючий вірш: Зорі кукурікають в квасолі, Сіріус присів на перелаз. В ковдрі неба в зорянім наколі Віз я Київ милій напоказ. У, Шворня не було вибору. Він кинув писати вірші. Двійник більше не з'являвся. | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |