ВИНО З ТРОЯНД

Новели та гуморески

ВИНО З ТРОЯНД
      На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п'ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других - неприхована хіть, а треті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її воріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слухала і мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не гордувала і ніколи не ганила, а тільки прохала прощаючись.
      - Не ходи до мене більше. Добре?
      І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопців оп'яніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих і гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою.

      Андрій ніколи не зважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але він вбачав у тому образливу жалісливість.
      Хлопці ставали трактористами і шоферами, йшли в льотчики і моряки, а він і мріяти про це не міг. Він копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квіти.
      До квітів принадився, відколи померла мати. В його садибі не росла ніяка городина, лише виноград, яблуні, вишні і квіти, квіти. І могила матері з ранньої провесни аж до бабиного літа квітувала, мов клумба.
      Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були йому вдячні, і всі шанували його, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.
      - Чи й мені ти подаруєш букет на весілля? - запитала якось Ольга, коли в саду трусили яблука. Він мало не отерп від несподіванки, але мовив:
      - Ти вибереш сама, які захочеш. - Потім він посміливішав і сказав: - У мене їх дуже багато. І ще, коли захочеш, до твого весілля я зроблю вино з пелюсток троянди.
      - Вино з троянди? - здивувалася дівчина. - Таке й вигадаєш.
      - Не віриш? - захвилювався він. - Те вино - як ніжність. Коли прийдеш по квіти, покуштуєш.
      І він зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож.
      Андрій чомусь вірив, що Ольга прийде по квіти. Він виглядав її кожен вечір. Його збентеженість помітили навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на подвір'ї. Це були вірні Андрієві друзі і надійні охоронці його квітів та саду. Того, хто насмілювався зірвати без дозволу бодай гроно винограду чи квітку, піддавали безпощадному остракізмові. Його цькували так настійливо і жорстоко, як це можуть робити лише діти.
      Ці голомозі квітникарі вечорами, як мухи, обсідали Андрія. Він розповідав їм, що бачать у снах квіти, як вони перешіптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижні краї, де квіти не тільки пахнуть, але й розмовляють, і ходять, і граються в піжмурки, а в'януть лише тоді, коли в тій країні з'являється хоч одна нещаслива людина.
      - Квіти люблять щасливих. У нас від нещасть вони не в'януть, а плачуть. Ви бачили, скільки вранці на них роси? Ото їхні сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий.
      - А ви знаходили незаплакану квітку?
      - Ні, я не знаходив та, мабуть, і не знайду... Висіло над ними добре і щире небо, і малюкам здавалося, що всіяне воно не зорями, а квітами, і що посадив ті дивовижні квіти дядько Андрій.
      Ольга прийшла в неділю зранку. Вона була така прекрасна, що відразу якось похнюпились квіти, а господар відчув себе нікчемою і не знав, де подітися.
      - Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щастя? - запитала вона в Андрія.
      Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.
      - Хто... Від кого ти чула про це?
      - Я приходила до тебе вчора ввечері і слухала, що ти казав дітям. Так то правда чи ні?
      - Ні. То я сам вигадав. - Андрій заховав очі в кущ півоній.
      Ольга зітхнула.
      - Жаль, що я не вмію так гарно видумувати. "Для чого тобі це? - дивувався хлопець. - 3 тебе досить тієї вроди, якою наділила мати. А в мене... Що я робитиму, коли зрадять мене ще й ті химерні вигадки?"
      Перегодом вони сиділи в заплетеній хмелем і диким виноградом альтанці і смакували вино з троянд.
      - Ти дуже гарний хлопець, Андрію, - мовила Ольга.
      - Ти хотіла сказати, що я непогана людина? - перепитав.
      - Я хотіла сказати те, що сказала, - засміялася Ольга і без усякого зв'язку стала побиватися: - Мені багато кажуть, що я гарна і тому мене люблять. Гадають, мені приємно від того. А хіба я винна, що я гарна? Хіба моя врода - це я?
      Вона грайливо перекинула коси зі спини на груди.
      - Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки. - Вона помітила, що Андрій хоче вклинцювати своє слово, і заговорила ще швидше: - Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум'янець! Натягаєшся ящиків на токах, попогнеш спину на буряках - де та й врода дінеться...
      Вона замовкла, і Андрій не знав, що сказати.
      - Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою?
      - Не знаю, Ольго, - щиро зітхнув хлопець. - Не знаю, хто б тебе зміг не любити отаку!
      - Я не весь вік такою буду, Андрію, - мовила сумно. - Так мені можна нарвати квітів?
      Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порожніми руками.
      - Мені жаль рвати їх, - соромливо зізналася. - Вони такі гарні. Краще я зайду іншим разом. Добре?
      Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:
      - А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд...
       
      КУКУРІКАЛИ ПІВНІ НА РУШНИКАХ
      В Ониськи дерев'яніли ноги, коли десь поруч дзвенів його голос Вона завжди йшла повз нього ледве жива і не сміла повести навіть бровою в його бік.
      А Віктор кричав:
      - Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий?
      - Як надоїш од цапа повну дійницю молока, - шмагонула дівчина.
      - Я не буду бігати за тобою, - кепкував парубок. - Я просто прийду сватацця.
      - Приходь, гарбузи вродили добрі, - мов крізь цідилку, пропускала слова, тамуючи за білизною зубів і образу, і біль, і надію.
      Іноді дояркам уривався терпець, і вони починали заступатися за Ониську.
      - Ти її мізинця негоден! - казали йому.
      - Ов-ва! Аби тільки сказав "ціп-ціп", то прибіжить, мов квочка, - не вгавав обліковець.
      - Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидіти, - рубала Ониська під загальний регіт.
      Тільки татові могла Ониська довірити, чого коштувала їй та розв'язність. Тато був зовсім юний. Він пішов на війну тридцятилітнім і таким залишився навіки. Ониська часто хотіла побачити його сивим і вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зі старістю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним владу.
      - Ой, як мені важко, тату, - казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу своїх кіс. - Як я його люблю і як... ненавиджу! - тупала маленькою ніжкою. - Що мені робити, тату?
      Але батько мовчав, і тоді дуги дівочих брів сповзалися до кирпатого носа, а виї швидко-швидко кліпали, заганяючи назад неслухняні сльози.
      Осінні світанки тривожні, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала їх сиву бездонність і пірнала в їхню тривогу. По дорозі до ферми вона додивлялася свої дівочі сни.
      Одного разу її розбудив Віктор.
      - Чого йдеш, мов лунатик? - засміявся він біля самого вуха, і Ониська знов відчула, як терпнуть ноги. Але голова і язик у неї ніколи не терпли.
      - Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок виліз?
      Він змовчав, а потім якось несміливо взяв за руку. Онисьці зовсім не хотілося випручувати її.
      - Ніколи не думав, що в тебе такі тендітні руки...
      - Мужик не повірить, поки не помацає, - сховала досаду в посмішці.
      - Підеш за мене? - раптом ні сіло ні впало запитав Віктор. - Підеш?
      - Може, й піду за тебе... обліковцем працювати - Вона таки випручила руку і йшла немов по гострих лезах.
      - То я прийду сватацця, - сказав, ніби не чув її слів, і так само раптово, як з'явився, розтанув у сизій прозорості.
      Цілий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешіптування та хихоньки. Під неприховане цікавими поглядами її плечі сутулилися, а думки гнітила образа: "На все село розцвірінькав". Мука туго стискувала груди.
      Віктор прийшов у суботу. В кепці набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий і прилизаний, мов плакат. Він розсівся на лаві, закинув ногу на ногу, ніби виставляючи напоказ нові чоботи. І відразу ж завів якусь порожню розмову з матір'ю. Говорив довго і одверто хизувався, а потім, наче між іншим, мовив:
      - Я оце, тітко, прийшов сватати вашу Ониську... 
      Мати здивовано звела голову і сказала ображено:
      - Хіба, Вікторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в'язах. - І, ніби підкреслюючи свою непричетність до того, що діється в хаті, повільно видибала на подвір'я.
      Вони довго сиділи вдвох у хаті і мовчали. Кукурікали півні на рушниках, і од їхнього мовчазною співу дзвеніло у вухах.
      - То що ж ти скажеш мені, Онисько? - здалеку хлюпнув тривогою Вікторів голос.
      - А ти в мене нічого не питав.
      - Ти ж знаєш, чого я тут. - Він дивився так благальне і винувато, що в неї все тіло сповнилося лінивою жагою.
      - Ти ще не втоптав стежки і до моїх воріт, а вже стукаєш у серце, - струснула з себе млявість.
      - Але ж ти кохаєш мене...
      - Звідки ти знаєш? - насмішкувато підвела очі.
      - Про це говорить усе село...
      - Але одна людина цього не говорить. - Ониська відкинула на покуть вишивання і не знала, що робити з своїми руками. Гнівом спалахнули карі зіниці.
      Віктор немов уперше побачив її.
      - І ти осоромиш мене на все село? - зразу ж збагнув безглузду жалюгідність свого запитання.
      - Який ти, Вікторе, - не слова, а сльози текли з її вуст. - Іди звідси геть і можеш набрати на грядці скільки завгодно гарбузів. Хоч підводою приїжджай. - Ониська глумилася над своєю мукою. - Одного тобі мало, бери цілий віз і годуй ними свою пиху...
      Він пішов згорбившись, ніби й справді ніс на своїх плечах підводу гарбузів.
      Ониська ридала над вишиванням.
       
      ЧОРНА ПІДКОВА
      Хмари повзли так низько, що перехожі несподівано виринали з них і так само несподівано тонули. Дівчина задерла голову, ніби хотіла протаранити очима їх клубчасту похмурість. Довгими віями вона торкалася країв хмар, а її очі були єдиними синіми цятками серед передгрозової сірості.
      - Я не люблю тебе, - сказала дівчина, дивлячись у небо. - Ти брехав мені...
      - Я не брехав тобі...
      - Ти не любив мене.
      Він дивився в землю і не бачив, що коїться над ними.
      - Я люблю тебе. - Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику і вже вибив на ньому чорну підкову. - Я люблю тебе...
      - Ти просто боїшся втратити мене і залишитись самотнім.
      - Дурниці! - раптом загарячився він. - Коли я став байдужим тобі, то...
      Вона метнула на нього дві сині блискавки.
      - Чому ти весь час дивишся в землю? 
      Він важко, мов гирі, підняв свої очі і спідлоба глипнув на неї, але за мить його очі знову впали в траву.
      - Це не має значення, куди я дивлюся.
      - Ти ніколи не дивився мені в очі. Ти завжди був жадібним і нетерплячим, - розстрілювала вона його сумніви. - Ти не хотів бути щасливим зі мною, ти просто хотів ощасливити мене.
      Вона раптом заплакала і ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей.
      - Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, - сердито ввігнала підбор у глевку землю і прожогом кинулася геть.
      - Почекай! - Він рушив за нею.
      Тягуче закашлявся грім, і об листя запорощали великі, мов боруб'яхи, краплі. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки і бігли прямо під клен. Зупинилися захекані і мокрі, щасливі, що знайшли таку густу крону.
      - Дивися, підкова, - вигукнув хлопець. 
      Вони присіли біля чорної дуги, впаяної в зелене божевілля. І якось несподівано зустрілися їхні очі, потім руки і губи.
      - Підкову знаходять на щастя, - прошелестіли її вуста.
      Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив її.
       
      ВІН ЗАВАЖАВ ЇЙ СПАТИ
      Інколи його за груди хапав довгий і тягучий кашель. Від куріння.
      - Гнате, мені обридло твоє бухкання! - кричала вона тоді зі спальні. - Ти заважаєш спати.
      Він винувато дивився на коричневі портьєри і казав:
      - Добре, Лі, я не кашлятиму.
      - Взагалі ти міг би йти на кухню і кашляти там хоч до ранку! - солодко тягнула слова та, котру він називав Лі.
      Світло разом з ним переходило до тісної кухні. Перед світом воно втомлювалося і гасло. Мабуть, втомлювався і він. Короткий нервовий сон сповнювався химерними видовиськами. Колись він глузував над позитивними героями убогих романів. Позитивним завжди снився верстат або трактор. А йому тоді снилися всі дівчата, крім Лі. А як не хотілося розлучатися з нею навіть уві сні!
      Тепер йому снилися формули, снилися паралельні жирні лінії і вуса головного конструктора. Правда, в Якима Івановича зроду над губами не було щетини, але Гнат у сні чомусь твердо знав, що то все ж його вуса. Одного разу він сказав про це Якимові Івановичу.
      - Добре, намотаю це на вус, - відбувся той жартом. - А взагалі такі сни спроста не сняться. Ти, мабуть, виснажився.
      Яким Іванович любив Гната, але не виявляв своїх почуттів, щоб не було зайвих розмов. Як-не-як, а Гнат був його зятем. Того разу несподівано для самого себе він запитав:
      - Ви часто сваритеся з Лідою?
      - Ні, ми ніколи не сваримося...
      - І вона ніколи не сичить на тебе?
      - Буває. Але тільки тоді, коли я заважаю їй спати...
      - Я так і знав, що ти заважаєш їй спати, - кинув Яким Іванович, і його добрі карі очі раптом стали сивіти. Так було завжди, коли він сердився.
      - Боже мій, що ти зробив з кухнею! -- щоранку жахалася Ліда, оглядаючи купи недопалків. - Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лінію...
      А Гнат любив свої прокурені ночі. Він любив свої сигарети, свій кашель і свої креслярські знаряддя. Звісно, без кашлю він міг би обійтися, але без таких ночей - ніяк! Він любив свою втому і свої химерні сни. І ще любив сонне бурмотіння дружини.
      - Як ти насмалився цих смердючих сигарет...
      Ліда не розуміла ні його сигарет, ні його кашлю, ні його снів. І не любила його втому і його ночі.
      Коли Гнат зв'язав докупи всі свої думки, коли його безсоння втілилося в химернім павутинні креслень, він прибіг у спальню і схопив Ліду за плечі:
      - Лі, як усе здорово вийшло...
      - Ну, чого ти? - крізь сонну лінь запитала вона.
      - Лі, я знайшов те, що шукав!
      - Але ж, милий, хіба через це треба будити все місто?
      Він до ранку сидів на кухні і заїдав тютюновим димом її байдужість. Ранком він складав речі в чемодан і говорив їй образливі слова. Вона плакала і відповідала йому тим же.
      А потім він стояв у кабінеті тестя, чи то пак головного конструктора, і виливав йому свою образу.
      - Я пішов од неї, щоб не заважать їй спати. Я поїду на Північ і ніколи звідти не вернуся...
      У Якима Івановича очі були сиві, а голос байдужий.
      - Іди й сідай за роботу. Нічого нюні розпускати, - сказав Яким Іванович. І замовк.
      Увечері він сам прийшов до Гнатового столу:
      - Ліда приходила до мене... 
      Гнат відкинув з чола чорну чуприну і немов з ями глянув на тестя.
      - Що вона говорила?
      - Тільки те, що завжди кажуть жінки в таких випадках. - Він обмацував очима незграбну постать зятя і думав, мабуть, про щось дуже далеке. - Я сказав їй: коли люблять - не носять своїх сліз до посередників.
      Гнат одягався і ніяк не міг всунути лівий черевик у калошу. Потім вони спускалися з третього поверху і курили сигарети.
      На вулиці реготав осінній вечір. Вони йшли крізь його регіт.
      Несподівано Яким Іванович вхопив Гната за плечі і повернув лицем до себе:
      - Я сказав їй, що ти, може, повернешся до неї, коли вона проснеться. Тоді ти не заважатимеш їй спати.
      Він пішов, майже побіг од Гната.
      Гнат прийшов у готель і дуже рано вклався в ліжко. Йому снилася Ліда, паралельні лінії і неіснуючі вуса головного конструктора.
       
      ВЕСІЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ
      Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусіднього села.
      - Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного. А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім'ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі.
      Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота поповзли гадюки.
      - Він каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тоді він звелить стріляти.
      Десять хвилин бігали зморшки по чолах, десять хвилин стікало мовчанням сонце, десять хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому який порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолітнього Опанаса Крокву. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя.
      - Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вішають.
      - Скільки ваших синів у лісі? - переклав учитель запитання есесівця.
      - Та всі до одного.
      - А хто у вас є дома?
      - Була баба, та вмерла.
      - А щоб тобі язик не відсох! - висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. - Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!
      Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої.
      - Це ваша баба? - спитав Опанаса.
      - Угу. Моя. А чия ж іще?
      - Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? - допитувалися в баби.
      - А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться...
      Їх повісили на гігантському в'язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.
      Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.
      Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.
       
      ДУМА ПРО ДІДА
      Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем - хто першим закінчить свої денні турботи. Довга тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує - так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити. А тінь уже сягнула дідових колін, потім раптово підскочила до пояса, поповзла на груди.
      Я підвівся з місця і став навшпиньки.
      - Іванку! - доноситься до мене дідів голос. Він стоїть уже по шию в тіні і жмутком сіна витирає косу. - Чуєш, Іванку?
      - Ні, не чую, - кричу, склавши долоні човником.
      - То чого ж озиваєшся, ледащо? - Голос у діда лагідний, і я знаю, що він зовсім не сердиться на мене. - Принеси кисет, бо комарі з'їдять.
      Це дід, звичайно, лякає мене. Комарі ніколи не з'їдять його, бо він дуже великий і в сто разів сильніший від усіх комарів, що живуть на нашому болоті. Але мені приємно зробити послугу дідові. Я притьмом біжу через грядку до дідового піджака, добуваю з кишені кисет, вибігаю на сінокіс і, стрибаючи через покоси, мчу до діда.
      - Ноги не поколи, - чую його настанову. - Летиш, мов заєць переляканий.
      - А хіба перелякані зайці швидко бігають?
      - Та вже ж що швидко.
      - Так, що й ви не доженете?
      - Не знаю, не пробував.
      - А чому не пробували?
      Дід слинить цигарку і лукаво посміхається у вуса.
      - Бо за це трудоднів не пишуть.
      - А якби писали?
      - Однак не взявся б. Не люблю дурне діло робити. 
      Відповідь не влаштовує мене, і я мов з торби висипаю перед дідом купу запитань.
      - Гей-гей, - сміються його пожмакані вуста. - Бери краще косу та неси її до клуні.
      Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце. моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови.
      ...Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів - покосили їх пошесті та кулі...
      - Безсмертячко ти моє кирпате, - шепотів дід, коли я засинав під музику його слів.
      То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені.
      Я часто ображав і кривдив діда то своєю нетямучістю, то жорстоким дитячим егоїзмом. Але дід великодушно пробачав мені, як уміють пробачати великі люди. А дід був великим і простотою своєю, і тим, що не канючив од життя більше, ніж заслужив.
      Любив дід читати історію та географію, а ще любив Шевченка та Горького, бо, Шевченко - це, мовляв, селянський письменник, а Горький - городський.
      - Правди такої, як у них, ні в кого немає. Інші теж розумні, але не такі. Не селянський і не робочий розум у них. Якщо я не зрозумів, їх, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш.
      Що ж, пробачте йому, графе Толстой і Антоне Чехов, не ображайтесь на нього, могутній Франко і ніжна Лесю, не гнівайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський і Олександре Довженко. І ще й ще інші. А ті, хто бачив, як сам відривав від рота, оддавши останню зернину фронтові, як годував на трьохсотграмовий трудодень своїх внуків, - ті, що бачили це і мовчали або цвірінькотіли римами про кохання, нехай самі підуть до його могили і попросять у нього пробачення. Не збагнули вони ні сили, ні краси, ані роботи його. І якщо не простить він їх, то нехай спалять свої книжки і візьмуться за іншу працю, щоб не була їх старість убогою.
      ...Я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало.
      В неділю дід цілий день читав. Географію, мабуть.
      - Іване, піди врубай дров, - сказала мати.
      - Чого це саме я?
      - Бо я вже не можу, - промовив дід.
      - Ви самі книжки читаєте!
      - Не пащекуй, Іване! - гримнула мати. - Тільки на язик і проворний.
      Я цюкав сиру лозу біля дровітні. Дід повз мене пройшов у клуню. В нього в руці теліпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клуні було тихо.
      Раптом ніби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в сніг і кинувся в клуню.
      - Ді-дусю!
      Він стояв і робив мішанку для корови. А від ясел за кожним його рухом жадібно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дід глянув на мене і, забачивши переляк на обличчі, стурбувався й сам.
      - Що з тобою, Іване?
      - Ви йшли з налигачем, і я подумав... Я припав до його древнього кожуха, і ревів, мов дитина, і просив прощення. Увечері дід сказав:
      - Ганно, нехай Іванко завтра не йде в школу.
      - Чого?
      - Раз кажу, то треба.
      - Добре, Іванко не піде. - Мати здвигнула плечима.
      Але то не була примха. В понеділок діда вже не було. Суворий і прекрасний, він лежав у домовині на старезній дубовій лаві. А надворі світило сонце, скрипів сніг і кукурікали півні на відлигу.
      ...Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.
      І коли в автобусі я бачу сідоглавого предка мого з в'язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові:
      - А глянь, що я приніс від зайця...
      Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмертячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов'язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова.