Одного морозяного ранку зліпила дітвора Снігову Бабу. Коли вона була вже готова, дівчатка принесли ніс-морквину, відерце-шапку. Хлопчики знайшли два круглі камінчики-оченята. Ох і гарною ж вийшла Снігова Баба!

Почали діти бавитися навколо неї, та так захопилися, що й не помітили, як Баба ожила...

— І мені весело! — бадьоро вигукнула вона, і почала кумедно  витанцьовувати,          запрошуючи

малюків у танок. Діти весело закружляли навколо неї.

Та ось настав вечір. Малятам час додому,  а  розлучатися   з  такою веселою подружкою не хотілося.

—  Коли настане весна, ти повернешся у свій холодний край! — сумно запитав її Петрик.

—  Ні,— всміхнулася       Снігова Баба. — Я попрошу сонечко, щоб перетворило    мене    в    прозорий струмочок. І побіжу до річеньки-сестрички,   а   ви,   маленькі   мої, будете пускати по воді паперові кораблики.    Разом    із   річечкою, омиваючи рідні береги, я милуватимуся красою чарівниці-весни, аж поки пухнаста хмаринка не візьме мене з собою в подорож. Пропливаючи блакитним небом, я навчуся 

розуміти мову птахів. І сама розповім їм про зиму, про вас, малята. А коли Земля попросить пити, впаду на ліси, поля,  квіти рясним теплим дощем. Згодом сонечко знову перетворить мене на невелику хмаринку. А коли прийде зимонька, впаду я зіроньками-сніжинками на це саме подвір'я і ми знову зустрінемось...