Саме в них якось на уроці запитав:

— А   що   таке   кохання?..   Захоплення можна вважати коханням?

Першою зважилась Марійка, та, з веснян­ками.

— Захоплюватися    можна,    не     зако­хуючись.

Молодець Марійка, розумниця! Невже не знайду для тебе слів, щоб переконати: ти гарна, навіть з веснянками, гарна вже одним своїм шістнадцятиліттям.

—   Чи можна стати щасливою, якщо не маєш привабливої зовнішності? — запитую
клас.

—   Ніколи! категорично відповідає Ма­рійка.

—   В  житті по-різному буває,— вважає Наталка.

 ?

—   Кому ж із хлопців хочеться зустріча­тися з невродливою дівчиною? — дивується
Володя.

Пропоную своїм учням згадати, чи не бачили вони поруч красуні-дівчини вуглуватого й сором'язливого юнака, або навпаки.

Замислюються. Згадують. Записують у зо­шити слова Генріха Гейне: «Єдина краса, котра мені відома,— це здоров'я».

Пропоную розшифрувати цю формулу вроди: здоров'я фізичне плюс здоров'я моральне, плюс етична поведінка.

Наталка — білявенька, довгонога — за­уважує:

— То що ж це виходить, зовнішність по відношенню до особистості вторинна?

Стверджувати цього я не можу. За античних часів, як відомо, пропорції тіла та гарні риси цінувалися більше, ніж духовні. Зате в епоху Відродження — навпаки. Серед красивих жінок було і є багато щасливих, коханих, хоч вони не завжди яскраві особистості...

На кінець уроку ми доходимо спільного висновку, що непомітної зовнішності буває для щастя достатньо, а от посереднього характеру — мало. Бо нагадує він про себе щодня. Перед дзвінком устигаю підсумува­ти: поліпшуючи характер, людина й зовні кращає.

Марійка затримується біля вчительського столу, дивиться, примружившись.

— Ви сьогодні прийдете на дискотеку?

—  Якщо ти запросиш на білий танець. Увечері в школі гриміла музика «Машини

часу». Білий танець я танцював з Марійкою. Сказав їй, що мені особисто вона більше подобається з веснянками...

Тепер дівчина не чатує на мене о сьомій ранку й не випитує, в якій аптеці придбати засіб від ластовиння.

ЩИРА РОЗМОВА

Несподівано дізнався, що одна з моїх учениць, Надійка, зустрічається з двадцяти-восьмирічним парубком і, з усього видно, готова на все. Того ж дня після уроків я затримав її. Надя не крилася: взаємини з Михайлом склалися так, що вона припус­кає можливість інтимного зв'язку.

— Хіба у цьому є щось ганебне?

—  Абсолютно нічого,— заспокоюю. Але ж, ти зрозумій мене правильно, навіть щира,
справжня любов, якщо переступити межу, може принести чимало горя.

Розмова була відверта.

—   Навіщо тобі близькість з ним зараз? Чого чекаєш від неї?

—   Нічого    хорошого,— опустивши    очі, зізнається дев'ятикласниця. — Та мені й не
потрібно це. Але йому вже двадцять вісім, він наполягає...

—   А ти погоджуєшся. Тому, що боїшся його втратити.

—   Так.

—   Але,  поступившись,  ти його  можеш втратити швидше.

—   Як це? — піднімає на мене великі очі Надійка. — Чому?

—   А ти поговори з ним.

«Кохання» парубка, котре підігрівалося лише можливістю легкої перемоги, розтану­ло за кілька хвилин...

НІЧНИЙ ДЗВІНОК

Майже опівночі зателефонувала дівчина.

—   Мені сімнадцять. Школу вже закінчи­ла. На вас вийшла через подругу з дев'ятого
класу. — І раптом: — Хочу мати дитину. Ви не подумайте, я ще не чекаю її, лише дуже
хочу... Скажіть, таке  бажання — це нор­мально?

—   Цілком,— запевнив   я. — Ненормаль­но, коли жінка не бажає стати матір'ю... Але
ти нічого не говориш про..— я спіткнувся на півслові,— про ту людину, від якої хочеш
мати дитину.

Співбесідниця довго й плутано розповіда-ла про скалічені долі двох старших сестер, нарешті запитала:

—  Що краще для дитини: зовсім не знати І
батька  чи мати батька-п'яничку й  жити ]
жахливими спогадами про нього?

Що на це відповісти?

—   Треба подумати, розібратися. Давай І
зустрінемось, поговоримо.

—   Справді, так буде краще,— полегшено
зітхнула дівчина.

Я чекав на неї. Сніг сипав без жалю. Тролейбусів майже не видно було за сніговою завісою. Готуючись до важкої розмови, згадав   свого   п'ятирічного   Андрійка. 

Одного разу ошелешив мене  запитанням:

—  Тату, ти знаєш навіщо хлопчикові дві руки?

Я вирішив відбутися жартом: одна, мовляв, щоб хліб тримати, друга — ложку.

—  Не  тільки,   щоб  їсти,— тріумфально спростував   пояснення   син. — Одна   рука
у дітей для того, щоб триматися за маму, друга — за тата.

І я подумав — ось  і  відповідь дівчині! І Ходив   туди-сюди   на   зупинці,   провів поглядом не один тролейбус, а її все не було.  Можливо, самостійно дійшла такого ж ви- І сновку.

Володимир ЧЕРЕДНИЧЕНКО. }