Мій  батальйон  загинув  від  рук ворога лихого,  серед живих я залишився один.

         Іду  лісом,  поранений  у  скроню.  Кров заливає лице,  але я вперто  рухаюся,  щоб дібратися до своїх.   Вже бачу   часового і, ледь тримаючись на ногах, прошу повідомити про мене командиру,  розповідаю йому про свій батальйон,   товаришів, які  загинули, про те,  як  уночі нас оточив ворог  і взяв у кільце .

Ми  боролися  до  останнього  патрона,  потім  німці захопили багатьох у полон, хто намагався  чинити опір, розстрілювали на місці, нацьковували  собак, розтинали тесаком наших друзів у нас на очах, хто не хотів дивитися, тому випалювали очі, а тих, хто намагався захистити товариша, відтинали руки. 

          Ми  з командиром  вирішили  тікати,  проте  прокляті  фріци  розгадали  наш  задум  і   ми  потрапили   в засідку . Почалася стрілянина , капітана  Чубенка прошила куля і він   накрив   мене  своїм  тілом.  Він був  уже  майже  нерухомим, а  по моєму  обличчю  кривавим  струмком  стікала    зі скроні його кров. 

         Перед  тим,  як в Юри  Чубенка  зупинилося серце,  він простогнав :  « Лейтенанте! Повернися до дружини молодої  і до своєї ненародженої  дитини, живим!!!»  Очі командира  згасли, його серце перестало  битися . У  цей  час  німецький  солдат  вцілив  капітану  в  потилицю ,  вона  прошила  його  голову  і  застрягла  в  мене  в  скроні,  я  втратив  свідомість!   Отямивсь  вже  в ямі,  куди  німецькі загарбники  скидали   радянських  солдатів,  вони, напевно, вирішили,  що вбили мене, але ні, я вижив. Біля мене лежало  понівечене  тіло  молодого  капітана  і його скляні  очі  дивились  на   мене божевільно.

Я  поклявся,  що дійду до  своїх і  помщуся  за  понівечену долю таких як я, мій командир, солдатів мого батальону. Я молив Бога, щоб доля подарувала мені таку можливість.    .

          Що це?  Я падаю?  У  мене ноги  підломлюються.  Це,  напевно,   смерть  прийшла  по мою  душу!  Коли  розплющив очі,   я  уже нічого  не  бачив,  окрім  світло  голубого - неба,  неясного,  а проте...  безмірно  великого  з  повільними  сірими  хмаринками.

           О  хмариноньки,   райські  пташки, ви  скрізь  буваєте, все ви бачите,  все ви чуєте.  Чи не знаєте   ви, як там в Україні?   Чи  давно  чули  ви спів мого соловейка,  його спів  золотий  тільки  літньої ночі у вишневому садочку. чи  дозріла  пшеничка  з  ячмінцем,  чи розпустили  свої  колосочки  жито  і пшениця?  Чи дивиться соняшник  з  усмішкою на тебе, сонечку , а, може,  плаче чорними від горя сльозами земля за синами своїми??  

Сонечко  рідне,  яскраве,   ти чаша  тепла  на землі, скажи,  як  там  вдома, бо давно нема   звістки від матері,  братів.  Чи рясненько яблучка достигли  в саду?  Чи чекає  мене ненька  старенька, як там моя мила дружинонька на окупованій території?

      Ой ластівонько  сизокрила, ти літаєш  по світу,  передай моїм рідним  від мене звістку, що я живий.

І  ще  ластівонько,  якщо  твоя  ласка  скажи  їм:  "В  останню  хвилину  я  зрозумів  ціну  життя".  

Ой що  це з`явилось  на синьому  безкрайньому небі  за  постать ?  Та  це ж  капітан,  напевно,  по мене іде. Куди  це  він? Стійте,  товаришу  командире,  зачекайте,  а   як  же я???  І він  мені  сказав,  що  мені  ще  рано  цей  світ покидати,  я  повинен  жити на зло усім смертям,  і  зник між  сірими  хмариноньками. Плакав молодий солдат і стискав міцні кулакки, а десь далеко в українському селі його чекали з перемогою. І він вижив. Він переміг.