Я мовчки хитнув
головою. Жито скінчилося, починався ліс.Старі
товсті дуби, широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали нас у свої
зрадливі обійми. Стрункі берези соромливо стояли між дубами і ховалися за ними.
Здивовано перестрибували з гілки на гілку якісь пташки.
Ми затихли. Ліс
ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо. Дуби із співчуттям
поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхалися
білим гіллям. ... Читати далі »
Максимову душу завжди зворушували слова цього рядка вірша до самої глибини.
Вони викликали в його уяві чарівний образ тихої, мерехтливої, елегійно
задуманої й далекої-далекої вечірньої зорі, що, як очі закоханої й заплаканої
дівчини, дивились із безмежної космічної далини, з царства інших світів та
інших, невідомих і недосяжних, загадкових країв.
У день, коли Софія повінчалася з Олександром
Русовим, вона отримала лиш один подарунок. То була рапсодія на пісню «Золоті ключі»
, яку присвятив Софії з нагоди одруження автор – Микола Лисенко.
Їй було тоді
вісімнадцять. Усе життя бринів у її серці той рідний наспів. І
озивався-відлунював щирою любов’ю у серцях інших – дитячих. Саме до дітвори
завше звертала Софія свої погляди, думки, надії, саме їй присвячувала свою
невтомну працю.
На Гуцульщині
кожна полонина, плай, потічок, печера, звір мають свою назву, а з нею —
історію, легенду. Отож і скелю над Чорним Черемошом віддалік гірського села
Криворівні величають Писаний Камінь. Чудова тут місцина! Можна годинами
милуватися горами і особливо в час, коли полонини вкриваються червоно-білими
полотнами. То зацвітають маки і ромен.
Прийшла осінь. Стоять теплі, золоті
дні. Повітря стало чистим, прозорим. Відкрилися степові простори, далекі
скіфські кургани в примарнім сіянні ласкавого сонця здаються попелясто-сірими.
Край дороги — яскрава квітка ромашка. Ранками на її чистих пелюсточках блищать
сріблясті крапельки — це розтав перший приморозок. А квітка живе, не губить
своїх пелюсток на землю.
