Тією Богом забутою вулицею невтомно ходив смуток . Щодня у вишуканому вбранні він крокував обабіч доріг невимушено вільно, окутуючи густою темною вуаллю погляди перехожих.

Його постать ніким не оцінена , не оспівана й не змальована, бунтувала віхолою біля самотнього будинку. Занедбане подвір’я ледве дихало життям , яке, здавалося, вже давно минуло чи, можливо, затаїлося в закутку чужих спогадів і загубилося серед товщі ненависної пилюги й бруду.

Іноді вітер вривався у відчинені вікна й будоражив тишу пронизливим скрипінням . Злущена фарба , що подекуди виднілася на квартирці, непомітно падала на підлогу…і наганяла й без того сумні думки …

Зневажливо ця пора ставиться до роздумів, неначе павутинням, обвиває їх виноградною лозою.

Багато нарікань осіло краплинами сліз на жовто – багряному листі й хурделицею влетіло у відчинені двері.

Смуток невгамовно терзає душу дощовою хмарою невиплаканих сліз.

Промайнула осінь повз мене вітром, вибігла на подвір`я, як непроханий гість.

• Зачекай!‑ вигукнула я, а вона мені у відповідь:

• Вибачай, поспішаю до Творця Живого Величного Витонченого слова , в його палітри, музою на його долоні, величчю душі до всього живого. Мене він кличе.

• Бувай!- промовила осінь і здійнялася в небо бульварів, де художники писали , творили красу небачену.

Я знову заглибилася в нерозгаданий світ власних міркувань, хапаючись міцно-міцно за нагоду звільнитися від обіймів безпросвітності ночі. Кімнату, напевно, бентежило те, що я знову з`явилася в її просторі. Вона здається, згодилася з тим, що безстрашно в її душу лив холодний дощ. І всьому провиною була стріха. Але це не головне. Стріху можна полагодити. Тут було щось інше , й це «щось» ховалося в затуманеному задзеркаллі, яке після злив, гралося з промінням сонця, а, можливо,- і в тих тріщинах - на стіні.

В іншій кімнаті почувся дитячий сміх, немов хвилею вітру занесло його, - відгукнувся ехом… і віддалився . Грізна віхола вщухла й відсторонилася до тіні будинку, немов ховаючи свої обриси за чужими фіранками.

Здається, хтось колись сказав, що чужі розмови не можна підслуховувати, але ми не можемо стверджувати, що цей хтось, рано чи пізно, не вчинив би зворотнього. Можливо, я не належу до категорії правильних людей і моїми роздумами ніхто не скористається, але не пошкодую за почутим, тоді, біля дверей, що виходили на подвір`я.

Мене зупинило щось. Я деякий час вслухалася в одноманітну тишу, ніби відчувала , коли вийду, її вже не буде. Натомість прийде набридливий міський гамір зі своїм скреготом.

Тільки- но я зробила крок, як почула глухий стукіт у дерев`яні ворота. Хтось зайшов і… злякав тишу, обірвавши щось важливе, і воно величаво перетворилося на самотні навіювання . Я не повірила очам: білою сніговою заметіллю уквітчана , гойдалася на гіллі осінь. Вкутана печаллю, вона втирала мої сльози,білими , як сніг долонями, а її вічно нестримний супутник вітер збирав свої теплі, прозорі мрії, і вони снували «бабиним літом» поміж густих вій.

• Я тебе ніколи не залишу, повір мені, - промовив вітер і вкутав її тендітні плечі в теплу ковдру.

• Невже ти не підкоришся владі зими? Ти знаєш, що було до нас раніше?- запитала осінь і, ніби зірвалася дощем, поринула повз обійми до білих хризантем, що ледь виднілися з- під першого снігу.

• Знаю, але ти не та осінь, що була до цього, та й я інший. Ми не будемо повторюватися в комусь. Ці квіти для тебе, я дарую їх тобі. Хай увесь світ знає, що ми з тобою в цей час живемо за задумом нашого Творця.

• Не бійся пересудів!- вигукнув вітер, ніби шукаючи підтримки в очах коханої.

• А можливо, люди не здогадаються, чому мої вітри, на противагу часу, такі теплі, майже літні. Їм, мабуть, байдуже? Що в лютому буде вересень - і лише вітер буде завжди.

- Це буде прекрасно, я гадаю, що усім сподобається , а кому буде не -переливки, так це тим, у кого крижане серце. Вони чекатимуть своєї пори, коли їхні почуття відтануть.

- Я не знаю, що буде, про це знає лише дім,- промовила осінь й обвила долонями стіни, що від дощу стали вологими й подекуди в тріщинах з`явився іній.

• Знаєш , так важко бути Людиною. Жити у чотирьох стінах, метушитися у своїх справах, обдумувати різну нісенітницю. Наш Творець теж був людиною, людиною - поетом. Бувало, замурує себе живцем у чотирьох стінах і почне щось писати, а потім безглуздо закреслювати слова, рвати аркуші.

• І мені іноді здавалося, що усамітнення давно знало його в обличчя. Бувало, загляну до нього у вікно, погляну над чим він так довго працює. Можливо, в чомусь і допоміг би, але, здається, я тільки дратував його , куйовдив аркуші, розкидав повсюди. Така вже в мене природа, – бідкався вітер. А зараз… - лише пустий дім. Не стало поета, не стало й думок, що із світанком мерехтіли, виспівували сторінками майбутніх книг.

• А ми з тобою вічні? Одне зрозуміло точно-пам`ять невмируща. Це людина ним створена. Пам`ятаєш сторінку 28 останньої книги поета, яка мала назву «Тихі кроки моєї долі …», там він змалював нас. Витворив із неземної глини, подарував нам серце, подобу, красу, а ми навіть не думали. Напевно, світ нас цьому не навчив – смутно промовила осінь і здійнялася до неба птахом.

• Зачекай, я з тобою – вигукнув вітер. І вже разом, тримаючись за руки, вони стали одним цілим з небом і Всесвітом.

Так закінчилася ще одна історія кохання, сторінки її були перегорнуті, автор забув поставити свій автограф. А чи не він був у постатях двох персонажів, що знайшли шлях до свого Творця, промайнувши епізодами життя. Все було, здається, бездоганно, але чому не вписати тих самотніх хризантем до вічної осені - там би їм було краще. Настільки потрібно відчувати світ, щоб колись він відчув тебе. І не має значення геніальність, розум, кмітливість, має вагу краса, що за життя пізнається у стількох барвах, що не вистачить полотна змалювати. Міркувала, зважувала на терезах брехню й правду, красу й жахливість, а назустріч тому всьому поспішав час.

• Я на мить відволіклася й почула розмову двох пересічних громадян, які йшли позаду мене:

• Говорять, що в нашому місті, колись мешкав видатний поет, на жаль, не пам`ятаю прізвища та ім`я, але те, що він був талановитий,знають усі, – промовила перша пані.

• Чому, це тоді, коли він такий геніальний, ніхто з людей про нього достеменно не знає.

• Ось як був Т.Г. Шевченко – видатною особистістю, про нього слава до сих пір живе й житиме, а то ти, напевне, говориш про якусь нездару! – вигукнув інший, ніби словами пронизуючи простір.

Уособилася душа поета у вічній пісні, у казковості вранішнього туману, що сивиною сріблився над сонною вулицею.

• А що сталося з красою дарованого світу, з тією людиною, яка створювала нове життя своєю поезією. Вони разом із Творцем і Сонцем ясніше, яскравіше дарували світові красу у вигляді нічних зірок. То було не що інше, як втілення поета у вічність ночі, його мрій у сплячу тишу.

Коли день спочивав на перині безтурботності, його вкривала імла буденщини.

Осінь знову кружляла із вітром вільно й невимушено. Створений поетом світ жив, відсторонюючись від зла, бездушності і зверхності.

І, здається, я стала частинкою його.