12:10 Чумацтво на Полтавщині | |
Чумакування було одним з характерних явищ суспільного життя на Україні з давніх часів й майже до кінця XIX ст. Воно притягало до себе значну кількість населення, що займалось цим промислом. З іменем чумака пов’язувалось поняття про людей, які провадили перевезення й торгівлю сіллю, рибою, хлібом, та іншими товарами. Поява й розвиток чумацтва були зв’язані з природними особливостями України, територія якої була позбавлена важливого продукту споживання – солі, що в старовину можна було дістати тільки в Криму або ж на Карпатах. Корені чумацтва ховаються в далекому минулому. Можливо його сліди знаходяться в торгівлі “руських з греками” ще в X ст.?
Дальші історичні обставини XIII-XVI ст.ст., пов’язані з монголо-татарською навалою, ігом Золотої Орди, феодальною роздрібненістю, панування литовських та польських феодалів, на українських землях, негативно впливали на економічний розвиток України, перешкоджали іі торгівлі з Московським князівством, пізніше з Російською централізованою державою й іншими країнами.В другій половині XVI ст.. російські війська разом з українськими козацькими загонами зробили декілька вдалих походів проти Кримської орди. До кінця XVI ст. Запорізька Січ як військова організація козацтва зміцніла вже настільки, що могла давати добру відсіч татарам-кримчакам й тримати під загрозою турецькі береги Чорного моря. Використовуючи ці сприятливі обставини, чумацтво мало змогу розвинути свій промисел, що сприяв розвиткові економіки Україні й налагодженню більш тісних зв’язків з братніми російським і білоруським народами.Воз’еднання Україні з Російською державою прискорило дальше господарське зближення українських земель з центральними районами Росії. Воно відіграло велику прогресивну роль в житті українського народу. В умовах розвитку товарних відносин на Україні й зокрема и на Полтавщині в XVIII ст. чумацтво поширилось як торгово-візницький промисел.
Відносно походження слова “чумак” дослідниками цього питання в свій час висувалися різні припущення. Письменник-історик Г.П. Данилевський виводив слово “чумак” в перекладі з тюркських мов як перевізчик. Письменник і етнограф І.Я. Рудченко схилявся до думки, що це слово походить від слова “чума”. Зовнішній вигляд чумака, чорного від дьогтю й куряви, засмаглого під степовим сонцем, нагадував хворого на чуму. Етнограф Д.І. Яворницький твердив, що слово “чумак” в перекладі з перської мови означає “кийок”. Пояснюючи таке походження слова, він зазначав, що людина, готуючись в дорогу, бере з собою кийок для захисту від напасників, звідси й походить назва – “чумак”. Але більшість дослідників все ж таки ототожнювала слово “чумак” з чумою. Назва “чумак” зустрічається в Актових книгах Полтавського Городового Уряду вже в XVII ст.
Далекі мандрівки до берегів Азовського та Чорного морів, різні дорожні пригоди й сама чумацька професія з віками утворили тип чумака з особливими рисами характеру, побуту, професійними звичками. Звичай чумаків їздити волами був пов’язаний з тими природними умовами, що існували на Україні. В безкраїх степах воли мали добру пашу. Це було зручно, бо не потребувало брати з дому іншого корму. До того ж воли, витриваліші й сильніші за коней, легше переносили далеку дорогу. Серед чумацтва особливо цінувались воли “смурі з підпалиною”, або чорні. В Полтавському краєзнавчому музеї демонструется унікальний експонат: пара волів, запряжених в чумацьку мажу. Другим головним засобом чумацького промислу був віз, - мажа. Чумацька мажа відрізнялась від звичайного воза не тільки більшим розміром, а й красою оздоби. При побудові мажі уникали металевих конструкцій. Коліс не оковували, а робили широкі й товсті обіддя, що складалися з чотирьох частин – дзвоньяків. Осі колесив також були дерев’яні. Колеса придержувались на осях люшнями, що одним своїм кінцем насаджувались на край осі, а другим прикріплялись до верхнього краю возової скриньки. Сама скринька ставилась на насади, а вони в свою чергу, на осі. Основа возової скриньки робилася з дерев’яних брусів. Навантажену товаром мажу накривали великою просмоленою шкірою. До задка мажі прикріпляли мазницю для дьогтю й паличку для предметів, потрібних в дорозі. Всі деталі мажі виготовлялися дуже старанно, часом оздоблювались вирізками, особливо ярмо, люшні, занози. В поемі Т.Г. Шевченка “Наймичка” про це говориться: “…Старий воли випрягає, занози ховає мережані…” Готуючись в дорогу, чумаки брали запасні осі, колеса, люшні. Був звичай брати з собою з дому й півня, якого везли на передній мажі. Спів півня вночі вказував час, допомагав орієнтуватись в темряві, бо своїм криком півень показував де знаходиться передній віз. На кожну мажу мали по парі, або дві пари волів. Іноді брали з собою й запасних волів. В дорогу чумак готувався ще з вечора. Вранці, до сходу сонця, виізджав за село на вигін, на призначене місце збору валки. Зібравшись, чумаки вибирали отамана. Першу ніч валка в 30-50 возів проводила біля села, нібито щоб мати змогу взяти з дому забуту річ, якщо таке траплялося. Рано-вранці, ще затемна, чумаки вирушали в дорогу. Перший відпочинок був о шостій чи сьомій годині, тоді ж чумаки й снідали, другий – десь о півдні на обід, третій – на вечерю й нічліг. На ніч чумаки ставили мажі чотирикутником, по 5-10 маж з кожного боку. В середині табору розводили вогнище. Відпочиваючи розважалися піснями. Якщо була сприятлива пора й гарна дорога то валка проходила порожняком за день 35 верст (біля 37 км). В дощ рух валки припинявся, бо мокрі яра натирали волам шиї. При нормальних умовах, коли не було особливих перешкод в дорозі й стояла сприятлива погода, чумаки з Полтавщини йшли до Криму біля 3,5 тижнів. За сезон робили три ходки. Першу – десь в середині березня, другу – наприкінці весни, а останню – на початку жовтня.
Велике значення в чумацькому промислі мали шляхи. З стародавніх головних шляхів, якими користувались полтавські чумаки, були найбільш відомі Муравський, Ромоданівський та Сагайдачний. Муравський шлях отримав назву від слова мурава – дрібна трава, що росла обабіч дороги. Цей шлях починався в Криму з Перекопу, йшов через південь Україні, Полтавщину, Харківщину, Білгородщину, Курщину й закінчувався біля міста Ливни на Орловщині. Муравський шлях приваблював чумаків тим, що був рівним, простим, проходив по степам з гарним випасом для волів. Чумацький шлях Ромодан йшов від Конотопа на Ромни, Лохвицю, Лубни, Кременчук й далі за Дніпром сполучався з іншими шляхами, що йшли на південь. В давні часи ромоданами на Україні звалися постоялі двори, хутори, що стояли понад великими шляхами. Сучасне селище Ромодан, що в давні часи стояло над цим шляхом саме від нього могло отримати таку назву.
В Полтавському краєзнавчому музеї до Великої Вітчизняної війни демонструвалось велике панно роботи художника – реаліста С.І. Васильківського “Чумацький Ромоданівський шлях”. Під час окупації картина була знищена гітлерівцями. Т.Г. Шевченко в вірші “Заступила чорна хмара” згадує цей шлях Ромодан. Шлях Сагайдак ішов з Курщини на Суми, Гадяч й далі сполучався з іншими чумацькими шляхами на південь. З менш відомих чумацьких шляхів вужчого значення, якими користувались полтавські чумаки, були: Крюківський, що ішов вид м. Крюкова вздовж правого берега Дніпра біля порогів й виходив на Кримський або Чумацький шлях. З Кримським шляхом сполучався і Переволочанський, який починався біля містечка Переволочноі в гирлі Ворскли де вона впадала в Дніпро. В дорозі чумакам не раз доводилося переїздити через річки. Коли це було можливо переправлялися вбрід. В інших випадках будували пороми чи плоти, або гатили гаті. Чумаки з Полтавщини ходили по сіль і на Прикарпаття. Одним з центрів торгівлі сіллю був Дрогобич. Сюди прибували чумаки з різних кінців Україні. Чумакуванням займались і місцеві жителі. В Дрогобичі до наших часів збереглася красива маленька церква, т. з. церква Юра, кінця XVI – початку XVII ст. З нею пов’язаний цікавий переказ про те , як дрогобицькі чумаки, що возили сіль на схід Україні, побачили в Києві цю церкву й упросили магістрат віддати ім. Розібравши церкву, вони перевезли іі волами до Дрогобча й поставили на майдані.
В XVII-XVIII ст. ст. чумацький промисел був пов’язаний з життям і діяльністю Запорізької Січі. Запоріжжя служило місцем, куди приїздили купці по рибу й сіль. Значними в той час були торговельні зв’язки Запоріжжя з Російською державою й Україною, звідки запорожці одержували хліб та інші продукти харчування, сукна, прядиво, полотно, залізо, смолу, дерево, тютюн. Головними торговельними пунктами на Полтавщині, що їх відвідували чумаки та запорожці, були міста Миргород, Лубни, Опішня, Ромни, Хорол. Прямуючи до Чорного чи Азовського морів, чумацька валка вже після переправи через Дніпро не почувала себе безпечною. Що мить на чумаків зненацька могли вчинити напад татари. Тому чумак мусив брати з собою зброю й вправно володіти рушницею й списом. В разі нападу татар чумаки будували з возів укріплення й тримали оборону.
Через землі Запоріжжя чумацька валка ішла в супроводі запорізького загону. За охорону валки чумаки вносили плату до кошової скарбниці. Про напади татар-кримчаків згадується в чумацьких піснях того часу:
“…Де взялася орда – порубала чумака,
Всіх чумаків орда зняла
А котрих старих – вирубала,
А молодих в полон взяла,
А маленьких витоптала…”
Для чумаків володіння зброєю було звичайною річчю.
Вид часів чумацтва до наших днів дійшла багата пісенна творчість, що належить до фольклорного матеріалу. І.Я. Рудченко (І. Білик), займаючись етнографічними роботами, зібрав на Полтавщині й в інших місцях України багато чумацьких пісень. В 1874 році він видав іх збірник, в якому 250 варіантів було зведено в 72 пісні. Примірник такого збірника експонується в літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного в Полтаві. Передмовою до збірника був нарис “Чумаки в народних піснях”, написаний І.Я. Рудченком на основі аналізу чумацьких пісень. Нарис має розділи: “Чумаки дома”, “Выезд из села и проводы”, “Домашние после проводов и погоня за чумаками”, що становлять обґрунтовану спробу використати чумацьку народну пісню для детального змалювання цікавого явища суспільного життя на Україні того періоду.
Скупчення торговельного капіталу в руках окремих багатих чумаків робило з них підприємців широкого масштабу. Вони скуповували велику кількість паровиць (пар волів) й ставили до них наймитів з збіднілих чумаків та селян, що не мали своїх волів, або були змушені позбутись іх, не маючи змоги витримати конкуренції з багатими чумаками. Виникали чумацькі валки нового типу – хазяйські. Експлуатація багатими чумаками своїх наймитів викликала в багатьох випадках протест останніх й спричиняла іх поєднання з гайдамаками. В архівних документах згадуються гайдамаки – Герасим Кливайко, який наймитував у чумака в селі Лукім’е на Лубенщині; Іван Пащенко й Герасим Гордіенко, колишні наймити у полтавських купців, що вели торгівлю волами з Прусіею й Сілезією.
Вихід Російської держави до берегів Чорного моря, заснування нових міст Одеси, Миколаєва, Херсону, Маріуполя й інших, встановлення безпосередніх торговельних зв’язів з західно-европейськими країнами й зростання експорту зерна в ці країни через чорноморсько-азовські порти, позитивно впливали на дальший розвиток чумацького промислу в кінці XVIII и на початку XIX ст. ст. З Одесою Полтавщина в ті часи зв’язувалася шляхом на Кременчук, Олександрію, Елізаветград, Вознесенське. З Херсоном – через Кременчук, Олександрію, Калузьке, Снігирівку. В Таврію полтавські чумаки ходили через Катеринославщину, Кривий Ріг, Широке. До Маріуполя ішли через річку Ворсклу, де була переправа, біля Кобеляк або Санжар, потім прямували на Царичанку, переправлялись там через р. Орель і далі шлях ішов на Новомосковськ, Павлоград, Покровське, Кременчук. На початку XIX ст. місто Полтава набуває все більшого значення як один з центрів торгівлі на Україні. В 1807 році біля Спаськоі церкви був збудований “гостиний двір”, де поряд з іншими товарами були й такі, традиційні для чумацького промислу, як сіль, риба, дьоготь, сіно.
На початку другої половини XIX ст. виникли нові соціально-економічні умови, що привели до занепаду чумацького промислу. Швидко розвивалась капіталістична промисловість, яка не могла більше вдовольнитись таким примітивним видом транспорту, як чумацтво, що коштував дорого й був дуже повільним. В 60-70 рр. XIX ст. на Україні ішло інтенсивне будівництво залізничних шляхів сполучення. В 1871 році почався залізничний рух на шляху Харків – Кременчук. Напрямок багатьох залізниць майже збігався зі старими торговельними чумацькими шляхами. Площі випасів зменшувались, паша ставала дорогою, орендарі забрали в свої руки колодязі й стягали високу платню за водопій. Чумакування ставало невигідним й його представники звертаються до інших професій, або стають звичайними візниками, обслуговуючи інтереси місцевої торгівлі, перевозять вантажі від залізничних станцій і портів до міст і містечок, або від фабрик і заводів до ближчої залізничної станції.
Прикріплення: Картинка 1 | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |